Середохрестя.

Ось і підійшла середина Великого посту - Четвертий тиждень. В народі він мав багато назв – Середопіст, Середопістя, Хрестя, Середохрестя, Поклонна, Христопоклонна. А саме-саме посередині посту - у середу існувало вірування, що людина, яка постувала і не грішила в піст, могла почути, як піст “переломиться", "тріскає пополам" опівночі.  Також в цей день господині пекли пісне житнє печиво у вигляді хреста, прикрашаючи медом і маком. Один Хрест пекли великий - на всю сім'ю і по одному на кожного члена сім'ї. Великий хрест на Середохрестя не їли, а відкладали до весни,  до посівів.

Якщо цього дня погода сприяє, то це найкращий день,  щоб сіяти розсаду. Протягом Середохресного тижня також вважалось добре висіяти мак. Та й взагалі розсаду, щоб не побив мороз, треба було сіяти в піст.

За народними уявленнями, в цей день ворона починає вити гніздо – «На хрестя ворона хрест кладе».

А ось які цікаві записи наводить О. Воропай :

«...Колись, було, як господар їхав сіяти, то брав ті хлібини з собою в поле.

— А що ж він робив з тими хлібинами в полі?

Та як хто зумів, не всі однаково. Мій батько, було, приїдуть   на ниву, покладуть хліб на землю, моляться Богу, а тоді їдять кус ник  того  хліба  і  примовляють:  «Дай,  Боже,  і  на  той  рік  їсти  свій   хліб». А мій дядько, мамин брат, брав з собою в поле дві такі хлібини: одну їв, а другу закопував на ниві в землю, щоб краще та земля хліб родила»  .

«...А у нас на Київщині, ще як самі хазяйнували, то тільки перший    хліб, як витягнуть з печі, клали в зерно-насіння, а всі інші  хлібини   споживали, як звичайно. Коли виїдуть, бувало, в поле, то кладуть   хрестопоклінний хліб на ниві, стають обличчям до сонця, моляться,  а потім набирають жменю зерна з сівні, сіють зерном два рази навхрест і примовляють: «Во ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Господи,  поможи, Господи, благослови. Дай мені, Боже, щастя!» Сіючи пер шу сівню, жують хрестополкінний хліб. Бувало, весна пізня, і хліб зо два тижні лежить у зерні — засохне, а то й поцвіте. Просто не вгризеш його; тоді розмочували в свяченій воді і їли» .

 «...Я з-під Лубень. Наша родина була велика: батько, мати, дві сестри і нас, синів, троє. Було, мати печуть «хрести» на Поклінну, а батько кажуть: «Спечи, Ялино, мені і хлопцям на щастя!» Ото мати й спечуть чотири «хрести» окремо. В один, як виробляють хліб, вкладуть у середину гроші. Коли хліб спечеться, батько беруть ті чотири  «хрести», занесуть до комори і зариють у зерно. Як прийде пора сіяти, батько беруть ті «хрести», і ми, всі четверо, їдемо в поле. В полі обійдемо ниву навкруги, станемо обличчям до сонця, помолимось, а  тоді кожен бере з воза один «хрест» і ламає: у кого «хрест» з грішми,   той щасливий, тому й треба починати посів»  .

«...Щоб нива не заростала бур’яном, треба, ідучи на посів, одягнути  ту  сорочку,  в  якій  ішов  до  сповіді  та  причастя.  Тато,  бувало, як прийдуть з церкви, то зразу ж скидають сорочку і кладуть у скриню, щоб чиста була на той день, як доведеться в поле на посів виїжджати…» . 

У селі Кам’янка на Лівобережжі заривали в землю череп’яний посуд з свяченою водою — «щоб посухи не було». У селах Чернігівщини заривали, бувало, шматки полотна, яке лежало в церкві  на плащаниці — «щоб був добрий урожай на збіжжя» .

«Якщо в цей день у полі над сівачем заспіває жайворонок, буде  добрий  урожай  на  збіжжя.  А  як  жайворонки  літають  низько  над землею і не співають, — жди посухи» .

2009 – 2018 © Етнографічний комплекс «Українське село»