6 січня – Святий вечір

Передвечір Різдва – одне найбільш шанованих днів для всіх християн, адже всі були в очікуванні свята народження Ісуса Христа. У цей день українці намагалися нічого не їсти, аж поки на небі не засяє перша зірка, адже люди вірили, що саме в цей час народжується Ісус Христос. Той, хто першим побачив різдвяну зірку, вважався найщасливішим у сім’ї.

Починали готувалися ще з літа. Під час жнив перший, або останній сніп збіжжя (жита чи пшениці) залишали необмолоченим. До нього додавали також по кілька стеблин з інших злаків і перев’язували кількома перевеслами. Цей сніп, «дідух»,  вносили до хати в навечірня Різдва Христового. Господар, здійнявши шапку, перехрестившись, брав дідуха і в’язку сіна, а син – дві в’язки. Сіно при цьому розтрушували, а батько приговорював: «Хай труситься сіно, хай годує худібку. Хай м’яко буде душечкам, хай м’яко буде Святому Дитяті та худібці на сіні лежати!». Дідух символізує у народній свідомості продовження роду та примноження достатку.

На Лемківщині і в деяких районах Львівщини виготовляли так званих «павуків», що символізують павутиння, яке, за легендою, врятувало Христову родину від Іродових воїнів. Виготовляли павуків із соломи або із тонких дерев’яних прутиків чи з дроту, а у місцях з’єднання чіпляли квіти, свічечки або скляні ялинкові прикраси.

Під образами на покуті стелили чисте сіно, на підлогу розсипали сіно чи солому. Зверху стіл теж притрушували соломою, по кутках клали часник, що виконував роль оберегу, а потім вкривали скатертиною. У народі нерідко цей звичай пов’язували з легендою про народження Христа в яслах. Потім виймали з печі кутю та встановлювали на покуті, а господиня при цьому квоктала, щоб кури наступного року добре неслися. Якщо ж у господарстві були бджоли, то аналогічну процедуру виконував сам господар. Одягнувши шапку, рукавиці, він ніс кутю та імітував гудіння бджіл: «Гу-гу-гу».

Так як Святвечір припадав на останній день Пилипівського посту, тому готували виключно пісні страви. Обов’язково випікали Різдвяний хліб, що був символом новонародженого Ісуса, додаючи в нього трішки свяченої води. Між стравами Святої Вечері на першому місці стоїть кутя, або коливо. Це варена пшениця з медом. Кутя з’явилася ще в дохристиянську добу. З тих часів вона зберегла символізм поминальної страви. Пшениця, як зерно, щороку оживає, тому є символом вічності, а мед — символ вічного щастя святих у небі. Варили кутю у спеціальному горщику, в якому нічого іншого не варилося, або купували щораз новий. Узвар варився з сушених яблук, грушок, слив, вишень.

Загалом, до святої вечері готувалося 12 страв. Вважають, що таке число обумовлене кількістю апостолів або ж 12 місяцями у році. Дванадцять – сакральне число: три по чотири, адже у міфології світове дерево складається з трьох вертикальних поверхів (Верх, Середина й Низ). Воно втілює уявлення про світ, створений з Неба, Землі й Підземної частини, а також горизонтальної площини – чотирьох сторін Світу. Різдвяні свята припадають на пору зимового сонцестояння, коли день перемагає ніч, сонце – пітьму, а добро долає зло. Саме такі уявлення вплинули на вибір кількості страв у святковому застіллі.

По всій території України була поширеною віра у те, що душі померлих родичів беруть участь у святковій трапезі. Їх необхідно було згадати добрим словом і побажати «царства небесного». Після вечері для них на столі лишали решки їжі (гріхом вважалося мити посуд у цей день). Потім на ніч у горщик з кутею всі члени родини клали свої ложки. Робили це для того, щоб предки також могли скуштувати обрядової каші.

Народні прикмети на Свят вечір:

На багату кутю зоряне небо – кури добре нестимуться і вродить горох.

Місячна ніч – врожай на баштани.

Ожеледь на деревах – вродять горіхи й садовина.

Сніг іде – врожай на яблука.

Іній або сніг –  на мокре літо.

Якщо чисте й зоряне небо, то буде сухе й урожайне літо.

2009 – 2018 © Етнографічний комплекс «Українське село»