14 січня – Свято Василя

Василія Великого вважали покровителем землеробства, і саме тому цього дня основною обрядовою дією було засівання осель збіжжям. Посівали, зазвичай, хлопці 7-14 років з самого ранку, починали ходили по селу ще вдосвіта. У руках вони носили торбинки або рукавиці, наповнені зерном. Зайшовши до хати, посипальники здійснювали символічне засівання, яке супроводжувалося традиційними побажаннями на зразок: «На щастя, на здоров’я, на Новий рік. Роди, Боже, жито, пшеницю, на загороді бика й телицю, на кошарі барана й ягницю, у запічку дітей копицю». 

Звичайно формула цих поздоровлень була більш короткою: «Сію, сію, повіваю, з Новим роком вас вітаю!». У кожній хаті посипальників приймали як найдорожчих гостей, просили їх до столу, «щоб добре все сідало» або «щоб свати сідали» — так говорили у хаті, де жили незаміжні дівчата.

На Поліссі й Волині до посівальних зерен брали ще й лляні. Закінчували привітання словами: «А льон щоб отакий виріс!» — і підкидали до стелі жменю зерна, показуючи, якої висоти має вирости льон у новому році.

Нерідко хлопчики-засівальники наслідували квоктання курей, а дорослі, жартуючи, смикали за їх чуби чи вуха, «щоб курчата були чубаті й волохаті». У деяких регіонах перший засівальник мав обмолотити макогоном (качалкою) сніп жита, який стояв на покуті від Різдва. Після закінчення всіх обрядових дій господарі частували посівальників, а також давали їм різні гостинці, а часом й дрібні гроші.

Зерно, яке посівальники розкидали по хаті, за повір’ям, мало велику «помічну» силу і тому його використовували як магічний засіб. Господині годували ним курей «аби краще неслися», давали його худобі «щоб була здорова», особливо в тих випадках, коли корова мала розтелитися. Ці ж зерна господарі ретельно зберігали до весни і тоді, змішавши з іншим зерном, розпочинали першу сівбу. Дівчата намагалися зловити зерня від посівання на льоту. Коли засівання закінчувалося, зернини лічили: якщо їх кількість була парною, дівчатам судилося скоро вийти заміж.

З Новим роком, як і з Різдвом, пов’язано чимало прикмет про погоду й успіхи в господарстві. Спостерігали рух хмар у ніч на 14 січня: хмари з півночі означали, що буде врожай на озимину, з півдня — на ярину. Стоячи в церкві під час утрені, люди придивляються, як свічі горять у паникадилі: якщо ґніт палаючої свічки зігнувся гачком – буде врожай цього року; якщо ж ґніт стирчить на свічці, ніби порожній колос на стеблі, – жди неврожаю. Тоді ж намагалися дізнатися, які зернові будуть найбільш урожайними наступного року. Для цього на вулиці лишали на ніч пучечки пшениці, жита, ячменю, вівса тощо. Вважалось, що краще вродить та культура, на яку випав іній.

Господині протягом дня не виносили сміття з хати, щоб разом з ним не винести й багатство. Складали його в сінях у якесь відро, а ввечері спалювали у садку. При цьому брали трохи сміття на лопату й обкурювали димом дерева для кращої родючості. Діти охоче грілися коло багаття, а потім стрибали через вогонь, який відігравав очищувальну й оберегову роль.

 

Щоб не зубожіти в наступному році, заборонялося ходити до когось за позичкою. В жодному разі не позичали нічого жінки, бо вони могли «забрати достаток із господарства, де брали позичку». Якщо вже була конечна потреба щось попросити, то посилали малого хлопця.

В цей день господар, якщо яблуня, груша, слива чи інше дерево не родило протягом кількох років, брав сокиру, постукував обухом по стовбуру і тричі промовляв: «Уродиш — не зрубаю, а не вродиш — зрубаю!». Дерево, злякавшись, повинно було влітку рясно вродити. Бувало, що просто підходили до дерева і просили: «Роди, Боже, так рясно, як на небі зорі, і так красно, як у небі ясно!».

Щоб позбутися на наступний рік бур’янів, рослинних хвороб, гусені, медведки, хробаків тощо, тричі оббігали навколо клуні чи току, садка. Бігти слід було босоніж, тому це охоче, зі сміхом, робили хлопчики-підлітки, після чого вилазили грітися на піч.

2009 – 2018 © Етнографічний комплекс «Українське село»