Очіпок

«Венера, так само як і Юнона, одягла святковий убір української молодиці, але вже інший, вишуканіший, яскравіший, як подобає богині краси й кохання, та ще й молодшій за віком від Юнони. Замість аскетичної кибалки, що лишає відкритим тільки лице, у неї грезетовий, тобто парчевий, очіпок». Іван Котляревський «Енеїда».

В усі часи оберегом для людини був одяг. Він прикривав не лише від холоду, а й від недоброго ока. Раніше вишивалися комір сорочки, низ і манжети рукавів. Таким чином, вишивка ніби обрамляла тіло людини й захищала її від зла. Це ж стосується головного убору: для дівчат вінок, жінок — хустка, очіпок, намітка.

Знайомимося з українським старовинним жіночим убором ОЧІПКОМ.

 

За визначенням словників «очіпок» — головний убір заміжньої жінки у формі шапочки, інколи з подовжнім розрізом ззаду, який зашнуровують, стягуючи сховане під ним волосся.

Цей убір голови відомий з XIX ст. Найдавнішим убором була намітка. Її завій складний і мабуть тому перестали нею пов’язуватись. Очіпок (збірник) являв собою м'яку шапочку на підкладці, що стягувалась ззаду шнурком, щільно прилягала до голови, і волосся не вибивалось назовні.

М'які очіпки за конструкцією і способом стягування поділялись на такі види: з круговим стягуванням, з потиличним стягуванням, з пришивкою-стьожкою і зав'язками, з пришивкою-стьожкою і застібками. 

М'які збірники шили переважно з недорогих тканин: полотна, сатину, ситцю, байки. Вони складались з обідка — смуги тканини, ширина якої визначалась місцевими традиціями, а довжина дорівнювала обхвату голови; і денця — часто округлого. Обідок пришивали до денця і стягували ззаду шнурком та зав'язували або застібали. Денце могли декорувати вишивкою, мереживом, складками тощо.

«Чорні брови здалеки дуже виразно чорніли під білим пружком намітки. Поруч з Джерихою сиділи чотири молодиці, позав’язувані здоровими хустками на високих очіпках». Іван Нечуй-Левицький «Микола Джеря». 

Жіночий головний убір включав чимало деталей. Зокрема, під намітку одягали кибалку, очіпок, хустку. Спочатку волосся намотували на кибалку. Кибалки були різні. Вони мали вигляд твердого або м’якого кільця, обручика, іноді із закритим сіткою верхом.

Способи пов’язування наміток можемо побачити на іконах XV — XVI ст. Намітка згадується у колядках, щедрівках, піснях. В одній із колядок говориться чим вона була оздоблена:

"Летіли бджілоньки через сад вишневий, Рано, Рано!

Побачили бджоли три намітки в полі,

Що перша намітка — вишивана шовком,

А друга намітка — поснована шовком,

А третя намітка — понизана шовком".

 

Очіпки з дорогих матеріалів прикрашалися вишивкою, перлами, дорогоцінним камінням.

Старші пані поверх очіпка носили шовкову зав’язку, а зверху — тонку прозору білу намітку, оздоблену на кінцях тканням або вишивкою. Заможні жінки носили такі самі головні убори, які були модними і в інших європейських державах. Їх оздоблювали різноманітним мереживом, виплетеним із золотої, срібної ниток, з білого, чорного, сірого шовку. В XVI ст. мереживо було дуже поширене в Італії, Іспанії, а в XVII ст. — й у Франції та Фландрії, де його виготовляли. У дівчат і жінок в Україні не вийшло з ужитку старовинне чільце, або брамка. Дівоче чільце було у вигляді обручика, яким притримували волосся. У щоденнику Павла Алеппського, який подорожував Україною у середині XVII ст., зазначено, що дочки вельмож у Києві носили на голові оксамитові стрічки, гаптовані золотом та прикрашені перлами й самоцвітами. В документах згадуються дві перлові брамки, одна — на золототканій венеціанській тканині, інша — на оксамиті. У жіночому головному уборі чільце (брамка) злилося з головним убором і творило його форму. Жіноча брамка оздоблювалася над чолом.

Крім наведеної форми у деяких місцевостях, зокрема на Лемківщині побутували зборники, що прилягали до голови, закривали скроні, вуха і волосся над чолом. Їх декорували спереду дрібним рясуванням та мереживом. На заході України також зустрічалися м'які очіпки, в'язані з білих або кольорових льняних або конопляних ниток. В'язали їх технікою плетіння на кроснах.

Слід зазначити, що традиційно на Київщині форма очіпка нагадує шапку, що її вбирали княгині та жінки козацької старшини. Упорядкувавши волосся вузлом на потилиці, жінка натягала на голову чепець із ситцю чи купованої сітки. Він мав обвідку з полотна й зав’язувався ззаду двома тасьмами. Поверх нього жінка вбирала очіпок із парчі, шовку або оксамиту. Очіпки бували круглі, трикутні, часом з «ріжками” зверху або з боків, а довкола викінчені однокольоровою смугою. Матеріал на очіпок брали квітчастий або гладкий, що його вишивали квітами чи листками. Коли давніш не показували з-під очіпка навіть невеликого пасма волосся, то в нові часи воно трошки виглядало спереду чи з боків.

А на Полтавщині очіпок надівали на кибалку, себто на круг з пруття, обведений полотном. Вперше його надівали молодій під час весілля. На кибалку накручували довкола голови волосся, чепець натягали зверху та зав’язували ззаду. Це надавало голові поширеної форми. Хоч пізніш жінки перестали носити кибалку та поширену форму очіпка зберігали, ще й підкреслювали її, пов’язуючи поверх шовкову хустку.

Чернігівщина славилася тим, що очіпок мав підвищену циліндричну форму. Зразок було узято з клобуків черниць, котрих було багато в тих околицях. Поверх пов’язувались шовковими хустками відмінного кольору.

Суміжна з Полтавщиною Слобожанщіна взяла за зразок полтавський поширений очіпок. Цікава особливість цієї околиці — шапочка „кораблик”, що залишилася з козацьких часів. Носили її найчастіше взимку. Шапочка мала завернений край, що тісно прилягав до голови; верх її був із парчі або оксамиту на підшивці, край з хутра мав зубець, часом два — спереду і ззаду, або був поділений на чотири вужчі зубці; звалася „кораблик”, бо формою нагадувала вітрильники.

Підготувала Олеся Тимошенко для "Українського села".

 

2009 – 2018 © Етнографічний комплекс «Українське село»