Вечорниці наших дідусів і бабусь.

На вечорниці українські хлопці і дівчата починали збиратися вже після Миколая. Кожного вечора сходилися до найманої хати якоїсь самітньої сільської жінки – вдови чи то «солдатки», а в крайньому випадку – бездітного сільського подружжя. Приміщення для вечорниць завжди винаймали дівчата і ніколи не платили за нього грішми. Ходовою валютою були печений хліб, пшоно, борошно, полотно… «Гроші, — казали наші предки, — тільки шинкар бере!».

«Вечорниці» Ілля Рєпін. 1881 р.

Такі наймані хати для вечорниць були в українських селах на кожному кутку, мало яка вулиця не мала власного приміщення. Навіть на найменших хуторах і то знаходилося не менш як дві господи для молоді. Братам і сестрам ходити на вечорниці до однієї хати, як правило, не годилося.

Господиню хати молодь величала паніматкою. Її поважали і слухалися, а головним обов’язком для неї було слідкування за порядком. «Паніматка — як сова, а очі — шулічині!» - говорила про неї молодь. 

Першими на вечорниці приходили дівчата і  відразу сідали за якусь роботу: пряли починки, шили сорочки, вишивали рушники собі на придане. Працювали небагатослівно і енергійно, перекидаючись за роботою хіба кількома словами про останні сільські новини, рідше затягуючи якусь пісню і поглядаючи у вікно. Значно пізніше з’являлися хлопці. Підходили до вікна і стукали у нього: «Пу-гу, дівчата, до хати пустіть, бо з дороги збився!» Якщо хлопець «свій», зі свого кутка чи вулиці – пускали відразу. Чужий же мав чекати приходу місцевих хлопців і запитувати дозволу бути присутнім на вечорницях у них.

З приходом хлопців будь-яка робота ставала майже неможливою. Тут якраз і починалися справжні веселощі. Хлопці починали жартувати, залицятися до дівчат, розказувати різні небелиці, співати веселих пісень, танцювати – одним словом, заважати дівчатам працювати. Потроху про роботу забувалось і молодь веселилась аж до «перших півнів». Інколи засиджувались і довше – повертались додому з «третіми півнями». Тоді вечорниці ставали вже досвітками… 

«Вулиця» — літній варіант вечорниць. Полтавщина. Світлина С. Дудіна, 1894

Вечорниці припинялися з настанням Великого Посту. Веселитися у цей час вважалося гріхом. Влітку вечорниць не було взагалі. Гуляння хлопців і дівчат після заходу сонця називалися «вулицею».

2009 – 2018 © Етнографічний комплекс «Українське село»